Побережченко: совість не дозволила перейти з "Локомотива" в ЦСКА - 3 Серпня 2009 - BukSport - Спорт-інформційний сайт "Буковина Спортивна" Головна
 
БукСпорт / www.buksport.cv.uaВт, 24.01.2017, 09:00



| RSS
Головна
Меню сайту

Категорії розділу
Футбол [296]
Все про футбол на Буковині
Футзал [64]
Все про футзал на Буковині
Баскетбол [22]
Баскетбол на Буковині
Волейбол [78]
Волейбол на Буковині
Хокей [51]
Хокей на Буковині
Бокс [8]
Бокс на Буковині
Інші Види [100]
Інші види спорту на Буковині
Туризм [24]
Все про туризм на Буковині
Легка Атлетика [29]
Легка Атлетика на Буковині
Теніс [9]
Все про теніс
Спортивне Орієнтування [21]
Спортивне Орієнтування на Буковині
Стрільба з лука [14]
Стрільба з лука
ІНТЕРВ'Ю [58]
ІНТЕРВ'Ю
Авто-Мото-Спорт [17]
Авто-Мото-Спорт на Буковині

Статистика

Головна » 2009 » Серпень » 3 » Побережченко: совість не дозволила перейти з "Локомотива" в ЦСКА
18:35
Побережченко: совість не дозволила перейти з "Локомотива" в ЦСКА

Новий наставник чернівецького "Будівельника" Сергій Побережченко увійшов до історії українського волейболу як тренер першого вітчизняного клубу-володаря єврокубку – у 2004 р. з харківським "Локомотивом" він виграв Кубок топ-команд. Проте і як гравець Сергій Володимирович має чим пишатися, адже свого часу в ранзі капітана молодіжної збірної СРСР вигравав чемпіонати Європи та світу. У середині 80-х запрошували до московського ЦСКА, але він так і не наважився залишити Харків, який став другим рідним містом після Первомайська Миколаївської області. Як тренер попрацював також у Москві та Санкт-Петербурзі. А тепер доля закинула на Буковину, де, виявляється, доживала останні 15 років мати теперішнього наставника сенсаційних срібних призерів Суперліги. Про це та інше Сергій Побережченко розповів в інтерв’ю turnir.com.ua.

Перед фіналом сказав хлопцям: ми вже дозріли виграти цей єврокубок!

Вам пощастило з "Локомотивом" здобути перший для українського волейболу єврокубок. Тоді встигли відчути "історичність події"?
До цього успіху ми йшли десь 3-4 роки. Уперше ми потрапили до першої четвірки "Кубку виклику" 2004 р. Фінальна частина гостювала у Польщі. Крім господарів, суперниками були іспанська та бельгійська команди. Ми програли у півфіналі іспанцям, а полякам рідні стіни не допомогли здолати бельгійців. У підсумку єврокубок здобув "Кнак". А ми у матчі за 3 місце поступилися полякам. На той час це вже було подією для нашого чоловічого волейболу. Всі були задоволені, що увійшли до четвірки і випробували там свої сили. На другий рік ми знову потрапили до топ-четвірки. Тоді до фінальної частини пробився і "Азот" (Черкаси). А нашими суперниками були чемпіон та віце-чемпіон Голландії, де відбувався турнір. Ми потрапили одразу на чемпіона і перемогли 3:1. А «Азот» поступився срібному призеру. У фіналі ми програли другій команді чемпіонату Голландії. Першу партію виграли, а далі нас якось не вистачило. Але це був цінний досвід. У 2004 р. ми знову увійшли до фінальної четвірки, яка гостювала вже в Інсбургу (Австрія). Там були ще австрійці, румуни і португальці (Кастелло да Майя). Я бачив у фіналі нас з португальцями. Але жереб звів нас у півфіналі. Ми виграли 3:1, але гра була дуже важкою. У четвертій партії вирішив вислід Андрій Оніпко, якого я випустив замість першого темпа. Він дав два блока і дві атаки в кінцівці партії, і цього вистачило для того, аби виграти зустріч. У другій парі румуни дещо несподівано обіграли господарів. Звісно, ми думали, що у фіналі будуть австрійці, на них готувалися і налаштовувалися. А довелося грати з румунами. Думаю, вони були не слабші, але в Австрії була ніби солідніша за іменами команда – лише один австрієць, решта іноземці (канадець, аргентинець, два румуна). Психологічна перевага була на нашому боці, адже ми вже втретє грали у фіналі чотирьох. На зборах команди перед фіналом я хлопцям сказав: «Усе, стане нам вже других місць, ми вже дозріли виграти цей єврокубок! Для мене, як тренера, у будь-яких змаганнях місце нижче першого – це не успіх. Давайте налаштуємося, відіграємо як слід і приїдемо додому з гарним настроєм". Так ми з третьої спроби виграли єврокубок. Команда тоді у нас була добре укомплектована, всі 12 гравців, як кажуть, "граючі". Можна було будь-якої миті замінити, якщо у когось не пішло, хтось захворів чи травмувався. "Туристів" не було. Це важливо було і у тренувальному плані, тому що коли ти тренуєшся проти таких же, як ти за силою гравців, ти сам починаєш рости.

Той фінал міг відбутися і у Харкові?
Були такі розмови. Але проведення фіналу – дороге задоволення. По-перше, одразу треба заплатити приблизно 100 тис. доларів в Європейську федерацію волейболу. Є багато технічних вимог. Старий Палац спорту в Харкові (нового ще не було) міг прийняти такі змагання. Треба було ще й оплатити за розміщення, харчування приїжджих команд, забезпечити транспорт з готелю на тренування, ігри тощо. По грошах, напевно, це було під силу нашій Південній залізниці. Але зрештою ми від цієї справи відмовилися, чи нам відмовили, деталей вже не пригадую. Тепер це не так вже й важливо...

Зустрічали у трапа з оркестром

Отже, 2004 рік став історичним для "Локомотива" і для вас, як молодого тренера...
Коли ми прилетіли після фіналу до Харкова, у трапа нас зустрічали з оркестром, прийшли перші особи міста. Потім було чествування команди. Щоправда, вже по завершенні сезону. Далі ми виграли чемпіонат України і, на жаль, програли Кубок. У фіналі зустрічалися з "Юридичною академією" в їхньому залі. Ми вели 2:0 по партіях і... "не вистачило бензину" – програли 2:3. Змазали кінцівку сезону. Тому є об’єктивні причини і логічне пояснення. Ми воювали на три фронти – єврокубки, чемпіонат і Кубок України. Все було перемішано, ці перельоти-переїзди, не встигли повернутися, а вже знову треба виїжджати. Практично часу для нормальних тренувань не було. Так, підтримували хлопців в тій формі, щоби вони лише не опустилися нижче. А далі вже йде психологія, налаштування команди.

Програли Кубок "своїм", хтось, напевно, міг подумати, що "так задумано було"...
(Сміється – авт.). Ні, так не було задумано. Амбіції були лише такі, що треба виграти все. Звісно, за цей Кубок України я від шефа отримав "на горіхи". Але, хочу сказати, якби напочатку сезону хтось сказав, що команда виграє єврокубок, чемпіонат і програє Кубок України, всі би сказали: супер, більшого й не треба, лише виграйте єврокубок! Але апетит приходить під час їжі. Коли команда грає, виграє, потрапляє до фіналу, завжди хочеться лише перемоги. Але нічого страшного, без поразок не буває і перемог. З будь-якої поразки нормальний тренер, який аналізує, робить висновки, чому програли, де не вистачило, чого не вистачило, в якому місці, в який час. І надалі стараєшся вже не припускатися таких помилок, якщо вони були, або просто удосконалюватися, щось змінювати у підготовці команди.

У "Локомотиві" не скажуть, чому убрали Побережченка

Ця поразка у фіналі Кубка теж якось вплинула на ваше швидке розлучення з "Локомотивом" чи просто мотивації далі не вистачило?
Я думаю, що і це вплинуло, і деякі інші речі. Але я ніколи, як кажуть, не виношу сміття з хати. Про те, що я знаю, не дізнається ніхто. Те саме, думаю, вам скажуть в "Локомотиві", ніхто не буде пояснювати, чому убрали Побережченка, скажуть, що сам пішов і все...

Після «Локомотива» на деякий час ви "випали з поля зору"...
Так, я був «в тіні». Попрацював рік у «Динамо» (Москва) другим тренером у другій команді. Там теж не склалося, все-таки там є свої люди, які теж хочуть працювати тренерами. У кожній команді є свої нюанси. Потім я повернувся до Харкова, роботи не було, і я влаштувався в економічний університет на кафедру фізвиховання викладачем. Два роки працював старшим викладачем. Я не закинув тренерську роботу – там були університетські чоловіча і жіноча команди. Хлопці грали у студентській лізі Харкова, а дівчата – у студентській лізі України. Я працював з хлопцями, допомагав з дівчатами. Потім сталося так, що тренер дівчат за сімейними обставинами півтора-два місяці не могла працювати, то я їх тренував. Почав їздити з ними на змагання, на тури. Працював у своє задоволення і, чесно кажучи, відпочив морально. Тому що цей тягар, який був у Харкові – весь час над тобою висить сокира, і ти весь час у напрузі, весь час ти у стані нервового зриву. Коли ми вже відіграли 2004-й рік, я відчув на собі таку тяжкість і якесь спустошення. І мені вже не в радість був цей волейбол. Справді треба було передихнути від нього. Але сім’ю треба було годувати, продовжувати жити. Я дуже вдячний економічному університету, куди мене взяли на роботу, коли дізналися, що я безробітний. Дуже добре до мене ставилися і ректор, і проректор, і викладачі. Для них це було подією, що до них прийшов працювати заслужений тренер України. Вони до цього ставилися з великою повагою і з душею.

У Санкт-Петербурзі сказали: вилетіти зможемо і без тебе

Як виник варіант з Санкт-Петербургом?
Після двох років роботи в університеті я відчув, що вже "руки чухаються" – хочеться якусь команду вже взяти, зробити з неї бойову одиницю. Почав дзвонити до Росії, бо є друзі в Москві, у Пітері. У Санкт-Петербурзі президентом клубу був і є Володимир Васильович Самсонов, майстер спорту міжнародного класу, проти якого довелося грати у часи СРСР – я за Харків, а він за «Автомобіліст» (Ленінград). Десь у 2003 році ми клубами пересіклися на зборі в Алушті. Поспілкувалися, позгадували старі часи. Він ще сказав тоді, що, можливо, колись вони мене запросять. І ось те «колись» настало, з’явилися гроші, місто дало, спонсори знайшлися. Вони поставили завдання вийти з групи Б до групи А вищої ліги Росії. Коли ми зідзвонилися, Володимир Васильович сказав, що потрібен тренер з ім’ям, тому що під кого-небудь гроші не дадуть. Я поїхав, два дні поспілкувалися, після чго я підписав контракт на рік. А до команди приєднався вже незабаром на зборі в Алушті. Вони прилетіли до Сімферополя, а я поїздом туди поїхав. Провели збір 20 днів, продовжили у Пітері, зіграли турнір пам’яті Платонова. Це традиційні міжнародні змагання у перших числах вересня, на які з’іжджаються непогані команди з Росії, Білорусі, України. І японці щороку приїжджають, і фінни. Ми посіли на цьому турнірі третє місце. Усі були задоволені, бо команда ніколи так високо не піднімалася на турнірі платонова. Звісно, ми підсилилися, трьох гравців придбали – пасуючого і двох доігровщиків. Решта були пітерські. Я кажу: так ми лише на стадії становлення, тільки-тільки гравці починають сприймати ті ідеї і думки, які я їм підношу, тому чим далі, тим краще має бути. Нормально підготувалися і поїхали грати чемпіонат. Там група Б розділена на дві зони. У нашій європейській зоні було 12 команд, а в зоні Сибіру і Далекого Сходу – сім. По три команди з двох зон грають в кінці два тури без урахування попередніх результатів. Перший тур дали нам, як переможцю зони, а другий тур відбувся в Тюмені, чия команда виграла ту зону. Ми вдома виграли чотири з п’яти ігор і у другому турі аналогічно. Цього вистачило для того, аби виграти турнір. До групи А вийшли ми і Тюмень.

Далі в Санкт-Петербурзі не було бажання працювати?
У мене був контракт до 1 червня. Зі мною розрахувалися, виплатили всі зарплати, преміальні і сказали: якщо наступного сезону нам дадуть гроші для виходу до Суперліги, ми тебе закличемо, а якщо не дадуть, то вилетіти назад зможемо і без тебе.

Друге місце Чернівців у Суперлізі дуже здивувало

За чемпіонатом України стежили, помітили стрімкий злет "Будівельника"?
Чесно кажучи, я не бачив жодної гри "Будівельника". По Інтернету стежив за результатами. Для мене було дуже дивно, що Чернівці борються за медалі. Так, я знав, що є команда, яка вийшла до вищої ліги, посідає там призові місця. А коли Чернівці вибороли друге місце у Суперлізі, мене це дуже здивувало. Але на сьогодні, побувавши тут, побачивши все на власні очі, я переконався, що це команда з потенціалом. З цією командою можна і треба працювати, і в жодному разі не зупинятися, не жити тим переможним днем – друге місце. Є ще багато сходинок догори, якими можна крокувати. І головне, що виграти щось не настільки важко, як потім втриматися на цьому рівні. Я вважаю, що ми повинні не опуститися нижче другого місця. А там вже буде видно, не будемо забігати наперед. Попереду важкий сезон, в якому належить багато чого побачити, пережити. Будуть і радість перемоги, і гіркота поразок. Через все треба пройти.

Раніше на Буковині, у Чернівцях бували?
У мене тут – в Глибоцькому районі, в селі Старий Вовчинець – доживала своїх останніх років 15 моя мама. Тому я приїжджав сюди кожного року. Їхали через Чернівці, через Головну вулицю. Але це було проїздом. Після гостин у мами поверталися знову через Чернівці, але особливо з містом не було коли знайомитися. Для мене Чернівці трішки плутане місто. Тому заїжджали ми завжди добре, а виїхати нам не завжди вдавалося одразу. Заодно знайомилися трішки з містом – такі собі невольні екскурсії (сміється – авт.).

На Буковину маму "занесла" романтична історія

Як маму "занесло" до Чернівецької області?
Доля така. Романтична історія. Після інституту маму розподілили у Старий Вовчинець. Вона згадувала, що був там парторг школи симпатичний Олександр Дмитрович Шатілов. Мама була не замужем, але він був одружений. Вона йому теж подобалася. Але відпрацювавши належний рік чи два, мама повернулася додому, вони обмінялися адресами і все. Минуло багато років і раптом мама отримала листа від того Олександра Дмитровича. Він написав про своє життя, що виростив двох дітей, у них свої сім’ї, що він вже дідусь. Питав, як у мами справи. Мама відповіла, що розлучилася з чоловіком стільки-то років тому, що живе сама. І що ви думаєте, десь за тиждень-другий він приїхав до мами і каже: "Збирайся, ти їдеш зі мною. Я тебе люблю ще з тих часів. Я був одружений, тому не міг собі нічого дозволити, але тепер я хочу, щоби ми дожили свій вік разом". І мама зібрала речі і поїхала у Старий Вовчинець. Тут вона і померла у грудні 2003 року...

А батько де?
Живе у Первомайську Миколаївської області, звідки я родом. Там живе і мій брат Юрій. Татові 79 років, він слава Богу, ще рухається, ще гармонь «рве» (сміється – авт.).

І волейболом цікавиться?
Цікавить лише мною у волейболі.

За кордоном грав за напівпрофесійні команди, щоб підзаробити

Перші кроки у волейболі ви зробили у Первомайську?
Так, я починав там. Потім, коли ми ви поїхали на чемпіонат області, мене побачив тренер з Миколаєва і забрав туди. Приблизно так, як забрали маму. Тренер швидко умовив маму і забрав мене. Це було у 1979 році, коли я закінчував 7 клас. У Миколаєві я почав тренуватися двічі в день. Навчався у спорткласі, жив на квартирі, з хлопчиком, з яким ми вчилися в одному класі, тренувалися разом. У них була 4-кімнатна квартира, вони утрьох там жили, тож взяли мене на квартиру. Мені було зручно і простіше так, бо ми разом ходили до школи, на тренування. Все-таки я ще був підлітком, 14 років мав. Після 7 класу нашого тренера Володимира Давидовича Бронштейна запросили до Харкова очолити школу олімпійського резерву при «Локомотиві». Він привіз з собою мене і ще одного хлопця – Сашу Гордієнка. Там нас влаштували у спортінтернат. Але це вже було після 8 класу, який я закінчив у Миколаєві. І з 1980 року моя доля пов’язана з Харковим.

За інші команди, крім "Локомотива", грали?
Три роки грав за кордоном: 1990 рік я відіграв у Кралево (Югославія), 1991 рік – у Франції і 1995 рік – знову у Кралево. Там ми зірок з неба не хапали, то були напівпрофесійні команди, де гравці працювали і один раз на день тренувалися. Їхали туди просто підзаробити. У нас зарплати були "смішні", а там, по тим міркам, платили великі гроші. У 1996 році ми вдруге виграли чемпіонат України. Мені був 31 рік. У 1997 році я вирішив, що доста вже грати – все болить, ахілли болять, коліна болять, за молодими не уженешся. Став третім тренером, потім другим тренером. А у грудні 2002 року помер Леонід Павлович Лихно, і мені запропонували очолити "Локомотив". Як гравець я ще вигравав з "Локомотивом" чемпіонат України у 1994 році. У 1995 році вони були другі, а коли я повернувся, ми знову виграли.

Перейти до московського ЦСКА не вистачило мозків

Ви встигли пограти і за збірну СРСР...
Так, я грав за молодіжні збірні, був капітаном команди. Нас зібрали у 1982 році, а закінчила наша збірна у 1985 році (за віком). Тренував нас Володимир Кондра. Вигравали ми і чемпіонат Європи 1984 року у Франції, і чемпіонат світу 1985 року в Італії.

Це, напевно, найдорожчі ваші нагороди?
Всі нагороди дорогі. Маю і повний комплект нагород єврокубку, тому що за 4 місце теж дають бронзові медалі. Тобто «заліза» у мене вистачає (сміється – авт.).

Капітан молодіжної збірної СРСР міг, напевно, опинитися і у більш титулованому клубі тоді?
Була пропозиція. На той час чи то мозків не вистачило, чи то не було кому підказати. Після чергового успіху збірної до нас приїхав Юрій Борисович Чесноков – головний тренер ЦСКА (Москва), який на той час, думаю, був найсильнішим клубом світу. Він запрошував мене та "зв’язку" Сашу Гордієнка. Сашко поїхав. Як нас в Харкові не «пресували», як не переконували, мені моя совість не дозволила поїхати. Він потім став заслуженим майстром спорту. Причому їм лише нещодавно (у 2003 р. - авт.) дали ЗМС за чемпіонат Європи 80-х років. Зараз не може збірна Росії виграти чемпіонат Європи, світу, Олімпіаду. Раніше ЗМС давали лише за Олімпійські ігри. Тож їм дали "навздогін" заслужених. Чи допоможе російському волейболу це в чомусь, чи ні, важко сказати...

"Міжнародників" не отримали ні за чемпіонат світу, ні за Спартакіаду СРСР

А ви отримали "міжнародників" за перемоги на молодіжних Євро і Мундіале?
Тоді відмінили це положення – в Держкоспорті СРСР сказали, мовляв, як це якісь там 20-річні пацани будуть «міжнародниками». Ну і що, що виграли чемпіонат світу – доста їм майстрів спорту. Була ще Спартакіада народів СРСР, за перемогу на якій теж присвоювали майстрів спорту міжнародного класу. У 1986 році зробили обмеження за віком – найстарші мали бути 1965 року народження. І збірна України, капітаном якої я тоді був, виграла ту Спартакіаду. Але і там відмінили присвоєння «міжнародників». Тому я так і залишився майстром спорту... До речі, коли «Локомотив» виграв єврокубок, всі хлопці отримали «міжнародників». Мене запитували, можливо, комусь треба, а комусь не варто присвоювати. Я відповів: "Про що ви говорите, всім треба присвоїти. Хтось піде в іншу команду, хтось піде зі спорту. Але колись запитають, за що ж ви отримали "міжнародника", а вони скажуть, що вигравали єврокубок з "Локомотивом". Тож народ буде про це пам’ятати, і Харків буде на слуху".

В ті часи, коли ви вигравали чемпіонати Європи і світу, можна було і захворіти "зірковою хворобою"?
Була, звісно, певна гордість за себе. Але це не була зіркова хвороба. Треба було працювати. В команді були гравці на 15 чи 13 років старші за мене. Там швидко ставили на місце. Спробуй десь на зборі або на розминці бігти не першим – ти наймолодший і бігаєш десь в середині групи?! Швидко вперед! Або спробуй пробігти гірше за них, або стрибнути менше. Там не давали "захворіти", лікували на місці, "не відходячи від каси" (сміється – авт.).

З кимось з теперішніх підопічних з "Будівельника" пересікалися раніше?
Деякі проходили через харківський "Локомотив", коли ще дітьми були. Той же Сухінін, Бойко. З Сергієм Середою ми ще грали один проти одного. Днищенка бачив на майданчику, але особисто не були знайомі. За великим рахунком, я тепер знайомлюся з командою.

Син – двометровий, але з волейболом у нього не склалося

Сім’я переїжджає з вами до Чернівців?
Ні, дружина Тетяна буде лише заїжджати в гості сюди. У Харкові син Павло навчається на факультеті психології у педагогічному інституті, закінчив 3 курс.

Спортсмен?
Ні, він має 2 метри зросту, але з волейболом у нього не склалося. Мені ніколи було з ним займатися впритул, сам на сам, а з ним так треба було працювати. Можливо, десь і заграв би. Але пройшов медичне обстеження і лікарі його «забракували» – не можна йому серйозним спортом займатися.

А дружину в спорті зустріли?
Не зовсім, ми познайомилися в Алушті у 1986 році, коли ми готувалися до Спартакіади народів СРСР. Вона сама з Ярославської області, не спортсменка.

Будуть і тренування в горах, і катання на конях

Тепер у вас буде час познайомитися з "Маленьким Парижем"...
Так, тут є що подивитися! По мірі можливості буду вивчати місцеві визначні пам’ятки. Хочеться і в гори, побачити, що таке справжні Карпати. Уявляю, як гарно взимку там, де є лижні бази. Я бачив гірськолижні бази лише в Австрії, коли ми виграли єврокубок. У нас виїзд був через день, то встигли трішки відпочити. Цілий день тоді провели в горах. Піднімалися на висоту 2200 метрів над рівнем моря. Там було кафе, звідки спостерігали.

Можливо, будете і тренування у буковинських горах проводити?
Так, застосовують тренування в умовах середньогірря. Але мені ще треба тут обжитися, освоїтися. Я лише вивчив, як з залу йти пішки до квартири, яку мені знімають. Вивчу добре місто, а потім будемо "штурмувати" окресності. Ось команду запросили на базу "Цецино" на конях покататися. І це, сподіваюся, застосуємо для психологічної розрядки.

Самі підтримуєте волейбольну форму?
Трішки тренуюся. Коли працював в університеті, ми збиралися на тренування з колегами 2-3 рази на тиждень, їздили на ветеранські турніри. Це рух, спілкування – для душі, не для рекордів. Які б не були ігри, все одно кожен викладається, зрозуміло, намагається виграти, бо кожен колись був гравцем і має свої амбіції та честолюбство спортивне. На майданчиках ми "б’ємося", "розбиваємося". Але після гри потиснули руки один одному, пішли посиділи разом, поспілкувалися. Це є спортивне життя!

Георгій Мазурашу
Категорія: ІНТЕРВ'Ю | Переглядів: 670 | Додав: buksport | Теги: БукСпорт, Новий наставник чернівецького Будів, Буковина Спортивна, Сергій Побережченко, волейбол | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук

Календар
«  Серпень 2009  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31

Архів записів

Друзі сайту


Copyright MyCorp © 2017