Сьогодні тренер збірної України з волейболу Юрій Філіппов, який донедавно очолював харківський «Локомотив», офіційно оформив стосунки зі своєю новою командою – ВК «Будівельник-Динамо-Буковина» (Чернівці). Зранку вони з президентом клубу Василем Ватаманюком обговорили деталі майбутньої співпраці, підтвердили поставлені під час попередньої зустрічі в Києві завдання на сезон і, як кажуть, «вдарили по руках». З новим наставником «будівельників» поспілкувалися також начальник команди Петро Раца та тренер Серафім Синицький. Після чого Юрій Філіппов поділився враженнями від Чернівців та спогадами про попередні етапи своєї кар’єри з turnir.com.ua.

Як давно ви знайомі з Чернівцями?
Сюди я вперше приїхав під час минулого міжсезоння на турнір до Дня незалежності. До того лише один раз був у Західній Україні – в Ужгороді. Але це було років 20 тому. У Чернівцях за цей сезон я вже тричі побував, тепер – четвертий. Враження від міста дуже приємні. Дуже теплий прийом з боку людей, з якими довелося зіткнутися. Не скажу, що був здивований, тому що я завжди чув, що жителі Західної України – дуже добродушні і гостинні люди. Але тепер я зайвий раз у цьому переконався.

Сьогодні можна вже сказати, що ви – тренер «Будівельника»?
Так. У нас відбулася попередня розмова з Василем Ананійовичем Ватаманюком (президент клубу – авт.) 3 тижні тому в Києві А зараз, як кажуть, «утрясли» деталі.

В інтерв’ю нашому сайту, як тренер збірної України, ви вже встигли озвучити і високі завдання, які стоять перед вашим новим клубом, – виграти чемпіонат і Кубок...
Команда з Чернівців цього сезону виступила вдало. Були на це різні причини – якісь команди опустилися нижче очікуваного рівня, ще щось. Але все одно стоїть якась планка – 2 місце в цьому чемпіонаті. І я думаю, що завжди треба ставити максимальні завдання. Проміжних цілей не повинно бути. Тим більше, що хлопці хороші, я їх бачив в чемпіонаті. Хоч мені не доводилося з ними працювати, але і з боку видно, що хлопцям до снаги ці високі завдання.

Ви неминуче стикнетеся зі своєю колишньою командою. Ці зустрічі носитимуть особливо принциповий характер і через тренерський «підтекст»?
Я не скажу, що це додаватиме принциповості, якої й так вистачає, коли зустрічаються претенденти на найвищі позиції. Так, я поправцював якийсь час у «Локомотиві». А зараз у мене нова команда. І я так самр, як вірив у хлопців, які були в «Локомотиві», вірю і в цих хлопців, з якими належить працювати в Чернівцях. Повторюся, у них достатній потенціал, аби впоратися з посталенними завданнями. Головне – бажання, тоді будь-яка ціль може підкоритися.

Уже пройшла інформація, що Жилинський залишив команду. Очевидно, так само попращається з «Будівельником» Антонюк, якого ви залучали до збірної. Можливо, компанію їм складе і Сергій Середа. Отже, треба думати про доукомплектування?
Я можу озвучити прізвища тих гравців, яких я хотів би бачити у «Будівельнику», як головний тренер. Але знову ж таки в цій ситуації, яка склалася в нашій країні, не так просто говорити про якісь гучні придбання. Все впирається у кошти, в економіку. Тому це питання може вирішити лише президент клубу. А як тренер, я «повар» – що дали, з того і будемо «готувати».

Тобто ви вважаєте, що попри ці кадрові втрати, «будівельники» зможуть боротися за найвищі позиції?
Думаю, так. В принципі, у нас буде достатньо часу, щоби щось змінити. Не кардинально, звісно. Будь-який новий тренер, який приходить в команду, намагається внести щось нове. Я сподіваюся, що мені це вдасться. І, думаю, з цими хлопцями ми зможемо вирішити ті завдання, які поставимо перед собою.

Ви самі себе вважаєте тренером жорстким чи навпаки?
Оцінку давати повинні все-таки інші. Скажімо так, я вимогливий. Тобто мені хотілося би, щоби в команді були ті люди, які справді хочуть чогось досягти і які на тренуваннях і в іграх будуть віддаватися на всі сто. Для мене це залог успіху.

Як сім’я відреагувала на майбутній переїзд до Чернівців?
Ми з дружиною Оленою вже 20 років разом, і за цей час ми 10 років прожили в Греції, один рік в Бразилії... У нас був 7-річний відрізок життя в Харкові. Чернівці для нас це щось нове. І, я думаю, цікаве.

Дружина у вас теж колишня спортсменка?
Оленка сама не спортсменка, але у нас спортивна сім’я. Тесть – колишній футболіст луганської «Зорі» Анатолій Куксов, бронзовий призер Олімпіади в Мюнхені. Сестра дружини Лариса за мужем за сином олімпійського чемпіона з волейболу Валерія ?Крівова. Наш син Дмитро тепер живе в Греції. Він народився тут, але з 18 років 14 прожив там. Зараз він грає у професійній команді «Панатінаїкос».

Пішов по ваших стопах?
У нього своє життя. Я в цьому клубі пограв 5 років, ми декілька разів вигравали чемпіонат Греції. Це була його мрія дитинства – потрапити до цієї команди (показує не телефоні фото 1994 року, де маленький Дмитро з командою «Панатінаїкос»). І зараз ця мрія, сподіваюся, здійсниться. У нього є контракт, просто чекали повноліття. З наступного сезону, думаю, буде грати. Він вже два з половиною років живе там сам. Цього року він виступав за кіпрську команду «Анартосіс», з якою ми, волею долі, зустрілися у Кубку виклику. «Батько проти сина» – про це немало було сказано. Було цікаво.

При ваших антропометричних даних у вас в дитинстві, напевно, вибір був один – баскетбол, гандбол або волейбол?
У ті радянські часи політика держави була така, що більшість дітей прагнула займатися спортом. Було дуже багато секцій, займалися і плаванням, і футболом, і баскетболом, і легкою атлетикою, і чим лиш не займалися. А волейболом почав займатися з 12 років. Декілька років займався в ДЮСШ, потім перешов в інтернат, який і закінчив. Перший рік жив вдома, потім вже в інтернаті і вчилися, і тренувалися.

Коли ви зрозуміли, що все життя може бути пов’язане з волейболом?
Єдине, що я пригадую чітко з того віку, це коли наш тренер в інтернаті Валентин Миколайович Печенко повідомив, що мене викликають грати за юнацьку збірну СРСР. Це були незабутні емоції, які пам’ятаю і зараз. Напевно, з того моменту з’явилися серйозні спортивні цілі.

Для багатьох інтернат асоціюється не лише з можливостями удосконалювати майстерність, а й з різними негативними явищами...
Напевно, важко все-таки порівнювати ті часи і теперішні. Минуло зо 25 років, покоління міняється. Тоді був дещо інший менталітет, у людей були трішки інші цілі. У нас на першому місці стояв все-таки спорт, а у нинішньої молоді буває і не так. Це, на мою думку, не піддається порівнянню...

Ви повернулися до України працювати, значить вірите в її майбутнє!
Мені легко порівнювати. Ми виїхали звідси у 1992 році. Розвал Союзу, тоді відбувалися страшні речі, в т.ч. у нас в Україні. І, приїжджаючи щороку додому, ми бачили як з кожним роком країна прогресує, якось перетворюється, життя налагоджується. Коли повернулися, на перших порах було важкувато, але все-таки це наша країна, і ми в неї віримо.

Не шкодуєте, що не залишилися, приміром, в Греції?
Ні, ми взагалі рідко шкодуємо про те, що робимо. Можливо, іноді і не дуже думаємо, приймаючи якісь спонтанні рішення (сміється – авт.). Але стараємося не шкодувати.

У Греції ви грали за «Іонікос». Однойменний футбольний клуб тренував Олег Блохін...
Ми з ним там спілкувалися. Запрошували один одного на матчі. Я і тепер вболіваю за нього, як тренера.

Своє тренерство задумали з юних років?
Швидше, ні. Кожному спортсмену хочеться прожовжити свою кар’єру. Це пов’язано з багатьма речами, в т.ч. з економічною стороною, адже всім зрозуміло, що як гравець на хорошому рівні ти можеш заробити непогані гроші. Тут я пограв три роки в «Локомотиві» (Харків). Потім поступила пропозиція від керівництва клубу спершу стати помічником тренера, а потім і очолити команду. Тому я дуже вдячний керманичам «Локомотива» за те, що моя кар’єра як гравця плавно перейшла в тренерську. У багатьох спортсменів завершення кар’єри відбувається дуже важко. У мене це відбулося гладко.

Ви грали за «Локомотив» в ті роки, коли він досяг фантастичних успіхів на євроарені. Завдяки чому вдалося прорватися так високо?
За три роки ми виграли три чемпіонати, два Кубки, 2 і 1 місце у Кубку топ-команд.
У нас на той момент були зібрані всі кращі гравці, які були в Україні. Я не скажу, що була велика конкуренція у внутрішніх змаганнях. Два чемпіоната ми виграли достроково. А щодо єврокубкових успіхів – «Локомотив» йшов до цього не рік, не два і не три. Постійно брав участь у представницьких турнірах. Те, про що я говорив тепер і на рівні збірної, і на рівні клубів. Команда не може ні з того ні з чого вийти і обіграти італійську, грецьку, бразильську, французьку команду. До цього треба поступово йти, рости. Щоби обігрувати ітлалійців, з ними треба грати, щоби обігрувати бразильців, з ними треба грати. Зараз ми перебуваємо у волейболі на великій відстані від цих держав. Цей рівень важко порівняти. І рівень команд, які грають тепер у Кубку топ-команд, за ці 5 років помітно зріс. У тих сезонах італійські команди не брали участь у цьому турнірі. Тепер кожна країна делегує по 1-2 команди до нього, тому виграти доволі важко.

Ті тріумфальні емоції ще свіжі в пам’яті?
Звісно, це була велика радість. Але не можна, напевно, згадувати їх весь час. Це вже історія. Завжди хочеться чогось більшого і нового. Не в моїх правилах зациклюватися на колишніх успіхах. Ти виграєш – це якась 5-хвилинна, 10- хвилинна ейфорія, відчуття радості, бо ти до цього прагнув і досяг. Але наступного дня ти перегорнув сторінку і йдеш до наступної цілі. Про це написали і через місяць забули. Раз в рік згадують, що «Локомотив» переможець Кубку топ-команд і все. Але такими перемогами пишеться історія українського волейболу.

Коли ви повернулися тоді з фіналу, відчули себе вдома героями?
Я не хотів би на цьому зупинятися, щоби не говорити знову про «Локомотив». Керівництво зробило хороший прийом. Це була перемога, до якої клуб йшов довго – вкладади кошти, створювали ту організацію, яка нині там є. І отримали за це заслужену нагороду.

З інформації в ЗМІ про підготовку збірної до нещодавніх відбірних матчів Мундіале не видно, щоби головна команда мала відповідні умови...
Я практично не працюю головним тренером, а з січня виконую ці обов’язки на громадських засадах. Але мені є з чим порівнювати, адже я пограв за збірну України 10 років. Ми були на трьох чемпіонатах Європи, на чемпіонаті світу. І можу сказати, що раніше були і по-гірше часи. Життя – це порівняння. Якщо раніше нам видавали гетри футбольні, а труси легкоатлетичні... У мене досі лежить одна футболка зі збірної України – хокейна... Так, тепер недостатньо часу готувалися, недостатньо фінансування. Але було гірше, тож повільно, але ми все-таки прогресуємо. Цей прогрес ще не такий помітний, щоби досягати якихось результатів. Але виступ збірної у Чехії я вважаю невдалим. Україна – це велика країна, і у неї повинні бути високого рівня збірні з волейболу, баскетболу, футболу. Але знову ж таки це пріоритети керівництва держави, не мені вирішувати. Напевно, це пов’язано і з економічною, політичною ситуацією в країні. Я тренер, і мені хочеться працювати і досягати якихось успіхів. Але не завжди в житті все залежить від тебе...

Як збірній, на вашу думку, буде легше прогресувати – якщо буде сильніший чемпіонат України чи якщо вона базуватиметься на наших «легіонерах» з інших сильних чемпіонатів?
Можна підсилити власний чемпіонат, який цього сезону ослаб. Але цим шляхом зараз реально важко йти, оскільки багато команд відчувають фінансові труднощі. Щоби підсилювати свій чемпіонат, треба запрошувати сильних гравців, як це роблять десятиліттями в Італії, Бразилії, Греції, Франції. Вони запрошують кращих гравців світу. Відповідно, підростаючі покоління волейболістів ростуть поруч з великими майстрами, з гравцями світового рівня, з чемпіонами світу, Олімпійських ігор. Візьмемо ту ж Росію – теперішня молодь росте поруч з хорошими майстрами. Вони набираються досвіду у старших товаришів. Не будемо приховувати, що рівень нашого чемпіонату помітно нижчий. Ці країни десятиліттями зміцнювали свій чемпіонат. У них десятиліттями грають провідні гравці світу. І там люди, президенти, країна вкладають кошти не в одну якусь команду, а у всі команди. Працює система. Щоби у нас підняти рівень, теж треба запрошувати гравців з-за кордону. Звісно, сюди з висококласних іноземних волейболістів дуже важко когось запросити, бо ніхто не приїде. Часом гравці подвоюють або потроюють свої контракти, щоби поїхати в Україну. І грати в такому чемпіонаті їм просто нецікаво... Інший варіант – піти по стопам Фінляндії, Чехії, Бельгії... Хоча в Бельгії доволі сильний чемпіонат, збірна складається з двох клубів – «Кнак» і «Ноліка», які постійно грають у Лізі чемпіонів, а це величезний досвід. Чемпіонат Фінляндії не настільки сильний, але всі провідні гравці виступають в італійських, французьких клубах. Це теж вихід, якщо наші гравці поїдуть в хороші клуби. Але не завжди так буває. Приміром, Костянтин Бакун поїхав минулого року за кордон, але він грав у І лізі Туреччини... Вони виконали у І лізі поставлене завдання, але я не можу судити про рівень того дивізіону. А щоби порахувати наших гравців, які грають на хорошому європейському рівні, можливо, вистачить пальців однієї руки. Багато гравців їдуть на маленькі кошти і в скромні клуби. Рейтинг нашого чемпіонату і нашої збірної дуже низький, тому хлопці погоджуються на перші ж гроші, які їм пропонують, і просто стараються виїхати звідси...

Вам цікаво було б попрацювати «глибше», не лише з першою командою, а й брати участь у «будівництві» системи підготовки відповідного рівня резервів?
Можемо повернутися до статі Євгена Васильовича, де однією з причин мого переходу з «Локомотива» фігурує те, що не велася робота з молоддю. Не кажу це в якості виправдання, але все-таки я був головним тренером команди Суперліги «Локомотив», а не був головним тренером п’яти команд, які були там далі. Тут стояло якесь завдання, якому ти повністю віддаєшься. Не вистачає і часу, і сил, щоби займатися резервами. У «Локомотиві», крім мене, було ще чотири тренера, які працювали з молоддю. Можливо, з мого боку мав би бути якийсь контроль. Але ті люди, які на тому напрямку працюють, мають за нього відповідати. Я міг взяти собі 50 чоловік і всіх їх тренувати, але тоді який результат можна було питати з мене... А взагалі в Україні треба звернути увагу на підготовку волейбольних резервів (і не лише). Але це компетенція вищого керівництва.

Чим ви ще живете, крім волейболу?
Ми, напевно, живемо лише волейболом (сміється –авт.). На інше практично не вистачає часу. Мені дуже подобається рибалка. Але якщо вдається вирватися бодай раз в рік на деньок на рибалку, то це велике свято. Минулого року я відпочивав взагалі тиждень. Цього року поки що не вдалося відпочити. Але я не скаржуся. Мені подобається волейбол, це моя улюблена справа, якій я віддаюся повністю.

Мрієте потренувати у збірній України сина?
Ні, мрія у мене зараз – виграти чемпіонат і Кубок України з «Будівельником». А далі видно буде.

З досьє. 

Юрій Філіппов народився 22.03.1970 в Луганську. Волейболом почав займатися з 12 років. Закінчив місцевий спортивний інтернат. З 1986 по 1992 виступав за «Динамо» (Луганськ) – у І-й та вищій лігах СРСР. У складі збірної СРСР виграв останні перед розвалом Радянського союзу чемпіонати Європи та світу серед юніорів. З 1992 по 1998 рр. грав у Греції – перших два сезони за «Іонікос», потім – за «Панатінаїкос» (по два рази вигравали «золото» і «бронзу»), сезон-1998/99 відіграв у складі бразильського «Репорта» (Сан-Пауло, 2 місце в чемпіонаті), з 1999 по 2003 рр. грав за грецький АЄК (3 місце у Кубку кубків). З 2003 року виступав за харківський «Локомотив» (тричі виграли чемпіонат, двічі Кубок України, 2 та 1 місця у європейському Кубку топ-команд), з 2006 по 2009 рр. – у тренерському штабі «Локомотива». З 9.06.09 – головний тренер ВК «Будівельник-Динамо-Буковина» (Чернівці).