«Мені судилося виступати в одній команді з Канчельскісом, Юраном, Онопко…»

- Святославе Анатолійовичу, як Ви розпочинали займатися футболом ?

- Я киянин. Тому займатися футболом розпочинав у столиці України. Тренувався у школі «Динамо». Спочатку займався зі старшими хлопцями, потім із молодшими. Врешті – решт, зміг займатися зі своїми однолітками. Мене тренували Володимир Онищенко, Віктор Кащей, Анатолій Бишовець, Валерій Черніков та Іван Терлецький. До речі, Черніков був моїм тренером після того, як зазнав травми. Коли стало відомо, що через перелом ноги Валерій не зможе грати, то він став тренувати.

- Чи пам’ятаєте Ви те, як потрапили у київське «Динамо» ?

- Так. Це дуже цікава історія. Після закінчення школи я вступив до Інституту харчових технологій. Там тренером команди був Сергій Богачек, який зараз є начальником другого динамівського колективу. Пан Богачек сказав, що поки футболісти «Динамо» перебувають у збірній СРСР, то можна тиждень позайматися з уславленим клубом. Це був 1987 рік. Я потренувався і став динамівцем на …п’ять років.

- Коли Ви виступали у «Динамо», то ця команда двічі вигравала чемпіонат СРСР серед дублюючих складів. Що можете сказати про цей колектив ?

- У мене є фото цієї команди. Коли дивлюся на нього, то пригадую те, які блискучі футболісти виступали за дубль «Динамо». Мені судилося виступати в одній команді з Андрієм Канчельскісом, Сергієм Юраном, Віктором Онопко, Юрієм Никифоровим, Юрієм Морозом. Трохи пізніше у динамівський клуб прийшов Віталій Мінтенко (вихованець буковинського футболу – авт.). Як бачите, у нас був блискучий підбір футболістів.

- Можете пригадати свою першу зустріч із великим тренером Валерієм Лобановським ?

- Коли приїхав на тренування, то у мене руки і ноги трусилися. А Лобановський ходить навколо поля. Він дуже любив робити це. Зрештою, у «Динамо» працювало багато видатних спеціалістів. Вони є великим надбанням українського футболу.

«Вересу вдалося вибити з Кубка України київське «Динамо»

- У 1993 році Ви перейшли у рівненський «Верес». Чому обрали саме цю команду ?

- Сталося так, що відбулися зміни на тренерському містку «Динамо». Анатолія Пузача змінив Михайло Фоменко. Тоді динамівський колектив залишало багато гравців. Я провівши у «Динамо» п’ять років, бачив перспектив потрапити до основи київської команди. Фоменко ж відверто сказав, що на мене не розраховує. Тоді поїхав у одеський «Чорноморець», який тоді тренував Віктор Прокопенко. Провів із «Чорноморцем» збори. Чесно кажучи, я не можу пригадати те, чому не залишився в Одесі. Пам’ятаю, що у мене були запрошення з команди «Темп» (Шепетівка), де президентом клубу був Джумбер Нішніанідзе. Я також отримав пропозицію від рівненського клубу «Верес» (президент – Валерій Коротков). Перейти у «Верес» мене переконав чудовий тренер Михайло Дунець, який є дуже тонким психологом. Треба ж вміти переконати перейти не в «Чорноморець», який посідав високі місця, а у «Верес», де мені довелося боротися за виживання у вищій лізі.

У Рівному був дуже чудовий колектив. «Вересу» навіть вдалося вибити з Кубка України київське «Динамо», а з а підсумками першого кола сезону – 93/94 ми посідали четверту сходинку. На жаль, важка фінансова ситуація, яка склалася у президента клубу, не дозволила рівненській команді продовжити переможну ходу. А футболісти розпочали пошук нових команд.

- Ви ж вирішили перейти у дніпропетровський «Дніпро», який тренував Микола Павлов …

- Павлов запрошував мене ще раніше. Однак, тоді я відмовився перейти у «Дніпро». А коли стало зрозуміло, що «Верес» навряд чи зможе досягати високих результатів, прийняв рішення поїхати в Дніпропетровськ. У «Дніпрі» була чудова атмосфера. У першому турі чемпіонату України – 94/95 я не грав, бо не могли вирішити питання щодо мого трансферу. Якраз тоді ворота «Дніпра» зайняв Коля Медін. А коли Медін зазнав травми, то я пробився в основний склад. На жаль, взимку чотири гравці (Сергій Беженар, Євген Похлєбаєв, Юрій Максимов, Сергій Коновалов – авт.) перейшли у київське «Динамо». У Київ також переїхав Микола Павлов. Команда залишилася без грошей та керівництва. Тренерові Олександрові Лисенкові довелося телефонувати нам додому та просити приїхати в команду. Ми лише на початку 1995 року вирішили, що залишаємося у «Дніпрі».Потім я переніс операцію та пропустив практично півроку. А згодом у Дніпропетровськ приїхав Бернд Штанге.

- Якої Ви думки про цього фахівця ?

- Штанге – чудовий спеціаліст. У тому , що зараз збірна Білорусі, зіграла унічию з українською збірною є велика заслуга німецького фахівця. Система виховання у СРСР була побудована за принципом Макаренка - за провину бити по руках і ніяких жартів. А ось Штанге міг довести гравців до сміху. Бернд також преміював кращого гравця… двосторонньої гри. Він міг подарувати футболістові диск чи щось інше. Бернд Штанге не тільки блискучий тренер, але й колосальний психолог. Перше, що зробив Штанге, то подумав про побут гравців. Наша база перебувала в такому жахливому стані, що страшно було дивитися. Бернд сказав начальнику команди «Дніпро» Олексієві Величку: «Олексію, якщо ти за п’ять днів не наведеш лад із сітками, то тебе звільнять. Я піду до спонсора – Бакая, і тебе на роботі немає». Через п’ять днів сітки привели до ладу. Навіть пофарбували їх. У кожну футболістові привезли у кімнату телевізор, супутникову антену. У нас з’явилася пральна машинка, пристойні м’ячі. У тренера з Німеччини була своєрідна система штрафів. Цікаво, що за брудні бутси та ненакачаний м’яч Штанге штрафував гравців на … долар. Зрештою, при Бернді дніпропетровська команда була, як одна сім’я.

- З яких причин Ви залишили «Дніпро» ?

- З «Дніпра» пішов Штанге. Перестав фінансувати команду Бакай. Багато гравців також залишили Дніпропетровськ. Натомість у «Дніпро» приїхав В’ячеслав Грозний. Мені продовжити виступи за дніпропетровський клуб не запропонували. Якщо би мені зателефонували та сказали: «Приїжджай», залишився б у «Дніпрі». А так я втратив півроку. До речі, тоді з’являлися перші агенти, а мене запрошували країни на кшталт Китаю. Я так нікуди і не поїхав, а заявочний період завершився. У такій ситуації зателефонував своєму товаришу Ігорю Яворському, який тоді тренував тернопільську «Ниву». Я підтримував у його команді форму. Згодом поїхав у російський клуб «Газовик – Газпром» (Іжевськ). Я ніколи не шкодував про своє рішення. У Іжевську був дружній колектив. Гравці цієї команди могли один за одного, вибачте за вислів, порвати горлянку. До речі, за іжевський клуб грали відомі українські футболісти – Сергій Гусєв, Андрій Телесненко, Олександр Никифоров – брат Юрія Никифорова. А тренував «Газовик – Газпром» Віталій Шевченко. На жаль, у Іжевську існувало багато, так би мовити, підводних течій. На жаль, місцеві менеджери прискіпливо ставилися до українських гравців. Як наслідок, пішов Шевченко. Ми ж ще трохи побули в Іжевську та теж поїхали.

- Відомо, що Ви були на оглядинах у бельгійському «Антверпені» …

- У Бельгії перебував майже два місяці. Я зіграв матчі за їхню другу команду. Врешті – решт, у «Антверпені» не залишився, а поїхав у Ташкент. Став грати у команді «Дустлік». Там і завершив кар’єру гравця. У мене була травма спини, а в Україні ось – ось дружина повинна була народити. Я вирішив повернутися додому. 

«Чернівці заслуговують мати футбольну команду вищих досягнень»

- Святославе Анатолійовичу, зараз Ви займаєте відповідальну посаду президента ПФЛ України. А зайнятися тренерською роботою не хотіли б ?

- Я вже працював тренером. Тренував збірну гравців 1986 року народження. Серед них – Чигринський, Кравченко… То була дуже хороша команда. Збірну очолював Луценко, я ж працював із воротарями. Скажу, що хотів би ще і зіграти, і попрацювати тренером. Однак, я щасливий, що у мене виходить на такій відповідальній посаді, як президент ПФЛ. Хочеться принести українському футболу якомога більше користі.

- Ваші побажання буковинцям …

- Я бачу, що у Чернівцях створили непогану команду, яка зараз стала лідером другої ліги. Хочу побажати «Буковині» потрапити у перший дивізіон. Можливо, що чернівецька команда увійде і у Прем’єр – лігу. Чернівці заслуговують мати футбольну команду вищих досягнень.

Довідка

Святослав СИРОТА народився 1 жовтня 1970 року в Києві. Майстер спорту України. У 1994 році закінчив кафедру футболу Українського державного університету фізичного виховання і спорту. У1987—1998 роках виступав у командах  “Динамо” (Київ), “Верес” (Рівне), “Дніпро” (Дніпропетровськ), “Газовик — Газпром” (Іжевськ, Росія), “Дустлік” (Ташкент, Узбекистан). З  2001 року — тренер юнацької збірної команди України гравців 1986 року народження. У 2002—2004 роках — технічний секретар Федерації футболу Києва.  У 2004—2008 роках — відповідальний секретар Професіональної футбольної ліги України. У липні 2008 року став виконавчим директором ПФЛ . Бронзовий призер чемпіонатів України (1995, 1996) і фіналіст Кубка України (1995) у складі дніпропетровського “Дніпра”. Президент ПФЛ України.

Олексій МАМЧУК, БукІнфо

Фото Сергія Зарайського